Формування позитивної мотивації учнів до пізнавальної діяльності

Дана робота має на меті дослідження проблемного питання:

«Формування позитивної мотивації учнів до пізнавальної діяльності».

В ній висвітлюються наступні питання:

Формування позитивної  мотивації як фактору успіху навчальної діяльності молодших школярів

      Навчальна мотивація — це загальна назва процесів, методів, засобів спонукання учнів до продуктивної пізнавальної діяльності, активного засвоєння змісту освіти, що залежить від рівня сформованості мотивації учіння школярів. Оскільки особистісно зорієнтоване навчання ґрунтується на положенні, що учень засвоює лише особистісно значущі поняття, то проблема формування мотивації учіння сьогодні є дуже актуальною. Успіх її розв'язання залежить від ступеня усвідомлення вчителем змісту понять навчальна мотивація, мотивація учіння та завдань виховання мотивації у певному дитячому віці, його вміння проектувати особистість в умовах навчально-виховного процесу.

      Особливості формування позитивної мотивації як фактора успіху навчальної діяльності школярів необхідно враховувати кожному вчителеві, якщо він  хоче працювати відповідно до нової філософії освіти, що розглядає учня як суб'єкт процесу навчання.

І. Теоретичні основи питання

     Сьогодні головна мета школи: формування конкурентоспроможної особистості. Перші кроки для досягнення цієї мети закладаються у молодшому шкільному віці, тому випускник 4-го класу повинен мати внутрішню спрямованість «Я можу вчитися» та внутрішню мотивацію «Я хочу вчитися». Це необхідні умови для продовження освіти у середній ланці.

      Чим вищим є рівень мотивації, чим більше чинників спонукають дитину до діяльності, тим більших результатів вона може досягти.

      Термін «мотивація» широко використовується у тих галузях психології, що досліджують причини та механізми цілеспрямованої поведінки людини у тісному зв'язку із здібностями, знаннями й навичками та їхню роль у забезпеченні успіху в діяльності, продуктивність якої визначається певною спрямованістю та змістом мотивів.

      Мотив — це те, що спонукає людину до дії, те, заради чого вона її здійснює. Цим терміном позначають низку факторів, що збуджують активність індивіда через його інтерес, цільові настанови, емоції, потреби, серед яких слід зазначити такі:

► потреба у пізнанні: бажання людини ставити питання й шукати на них відповіді;

► потреба у самовираженні, реалізація якої ґрунтується на знаннях, уміннях, навичках;

► потреба у самооцінюванні: порівняння себе з іншими та прагнення до самовдосконалення;

► потреба у соціальних зв'язках;

► потреба у безпеці: прагнення до стабільності й самозахисту;

► фізіологічні потреби.

     Перші чотири види потреб — основа для планування вчителем пізнавальної діяльності суб'єктів навчання з обов’язковим урахуванням  мотивів учіння.

     Слід уточнити зміст поняття «учіння» в контексті досліджуваного питання. Учіння — це цілеспрямований процес засвоєння знань, опанування певних навичок і вмінь на основі активної діяльності самого учня в єдності з поступовим набуттям теоретичного та практичного досвіду через навчальні дії, самоконтроль та адекватну мотивацію.

      Мотиви учіння — глибоко особистісна індивідуальна якість. Особливість цих мотивів полягає у тому, що вони безпосередньо пов'язані зі змістом та особистісною значущістю діяльності; якщо змінюється мотив, заради якого учень вчиться, то це принципово перебудовує і зміст його навчальної діяльності.

       Найважливішими зовнішніми та внутрішніми мотивами навчально-пізнавальної діяльності є:

♦ пізнавальний інтерес до нового, невідомого;

♦ мотив «саморозвиток»: бажання якомога більше знати та вміти, розвивати свій розум, підвищувати культурний рівень;

♦ мотив «досягнення»: бажання отримати гарні результати своєї діяльності;

♦ мотив «професійно-життєве самовизначення»: прагнення досягти вершин у майбутній професії;

♦ комунікативний мотив: бажання спілкуватися, співпрацювати, взаємодіяти;

♦ емоційний мотив;

♦ зовнішній мотив, пов'язаний з отриманням винагороди, схвалення від інших людей;

♦ мотив «позиція»: громадянська відповідальність за справу, почуття обов'язку.

       Отже, мотив — це реальне спонукання, що змушує людину діяти у певній життєвій ситуації і за певних умов.

        Під поняттям навчальна мотивація розуміють сукупність:

• зазначених зовнішніх та внутрішніх мотивів, що визначають ставлення учня до самого себе як до суб'єкта учіння та до оточення, яке організовує й реалізує цю діяльність;

• процесів, методів, засобів спонукання учнів до продуктивної пізнавальної діяльності, активного засвоєння змісту освіти.

        Вивчення мотивації та її формування полягає у вихованні, мотиваційної сфери особистості учня, виявленні її реального рівня і можливих перспектив. Цей процес є цілеспрямованим, якщо вчитель періодично порівнює отримані протягом певного часу результати роботи з певного напрямку з тим рівнем, що передував формуванню.

        Навчальна мотивація визначається такими специфічними для цієї діяльності факторами:

·        самою освітньою системою; освітнім закладом, де здійснюється навчальна діяльність;

·        організацією освітнього процесу;

·        суб'єктними особливостями школяра (вік, стать, інтелектуальний розвиток, здібності, самооцінка, взаємодія з іншими учнями);

·        суб'єктними особливостями педагога і, насамперед, системою його ставлення до учня;

·        специфікою навчального предмета.

       Навчальна мотивація має п'ять рівнів:

► перший: високий рівень шкільної мотивації та навчальної діяльності; у таких дітей добре (в окремих випадках навіть дуже добре) розвинені пізнавальний мотив, прагнення якнайуспішніше виконувати не тільки всі запропоновані завдання, а й шкільні вимоги та вказівки вчителя; це сумлінні й відповідальні діти, які сильно переживають свої невдачі, що іноді мають місце;

► другий: достатня шкільна мотивація; учні задовільно можуть упоратися з навчальною діяльністю, мають пізнавальний інтерес; порівняно з дітьми першого рівня спокійніше ставляться до незадовільних оцінок, відзначаються нестабільною увагою, зниженням та підвищенням у налаштованості до навчання (від активної позиції до пасивної); цей рівень мотивації є середньою нормою;

► третій: позитивне ставлення до школи, але школа приваблює таких дітей здебільшого позанавчальною діяльністю; вони досить добре почуваються у школі, із задоволенням спілкуються з друзями, з учителями; їм подобається бути учнями, мати гарний портфель, ручку, пенал, зошити; пізнавальні мотиви в них сформовані недостатньо, і тому навчальний процес їх приваблює незначною мірою;

► четвертий: низька шкільна мотивація; такі діти відвідують школу неохоче, виявляють бажання пропускати заняття; на уроках часто займаються сторонніми справами, іграми; мають проблеми у навчальній діяльності, важко адаптуються до школи;

► п'ятий: негативне ставлення до школи, шкільна дезадаптація; такі діти мають не тільки труднощі у навчанні, а й проблеми у спілкуванні з однокласниками, вчителями; школа нерідко сприймається ними як вороже середовище; в окремих випадках деякі з них можуть виявляти агресію, відмовлятися виконувати завдання, дотримуватися тих чи інших норм і правил; часто у таких дітей спостерігаються нервово-психічні порушення.

       Мотивація навчання має багато аспектів, що змінюються і по-новому взаємодіють один з одним: суспільні ідеали, зміст навчання, його мотиви, мета, емоції, інтереси тощо. Тому становлення мотивації — це не просте збільшення позитивного чи негативного ставлення до навчання, а й ускладнення структури мотиваційної сфери та спонукань, що є її частиною, встановлення нових, зріліших, іноді суперечливіших, відносин між ними. Зазвичай аспекти мотиваційної сфери, як і складні діалектичні взаємини між ними, мають стати об'єктом керування вчителя.

II. Практична діяльність учителя щодо забезпечення адекватного мотиваційного компонента

      Досвід, помножений на чуйне ставлення до дитини, дає змогу багатьом учителям бути гарними діагностами, а саме: розуміти, які мотиви характеризують дії тих або інших дітей, визначати рівень навчальної мотивації, передбачати «зону найближчого розвитку»,— тобто проектувати особистість в умовах навчально-виховного процесу.

       Про мотиваційну готовність дітей 6—7 років до школи свідчить їхнє ставлення до навчання як серйозної суспільно значущої діяльності, емоційна схильність до виконання вимог дорослих, пізнавальний інтерес до навколишнього, бажання опанувати нові знання та вміння, готовність до нових обов'язків та відповідальності перед учителем і класом. Як свідчить практика, дуже важливо закріпити мотив відвідування школи. Тут багато що залежить від учителя, від того, як він ставиться до учнів.

       Практичні психологи виділяють п'ять видів таких стосунків:

• активно-позитивні,

• пасивно-позитивні,

• ситуативні,

• пасивно-негативні,

• активно-негативні.   

        Найсприятливішим, що забезпечує збереження і зміцнення мотиву відвідування школи, є активно-позитивний тип взаємодії, а найнегативнішим — активно-негативний. Саме через неправильні взаємини найчастіше починається втрата мотивації учіння школярів, іноді непоправна. Таким чином, серед багатьох завдань, які розв'язує вчитель, найскладнішими є ті, що пов'язані з педагогічним спілкуванням та спрямовані на формування і розвиток психологічно комфортних, ситуативно адекватних, безпечних для дитини взаємин з іншими людьми, виховання позитивних рис характеру, бажання та вміння вчитися.

       Залучаючи дітей до навчальної діяльності, учитель повинен чітко усвідомлювати, що учень може сприймати її як таку, що не відповідає його меті, намагатися уникнути її через неприємності, з якими він може зіткнутися під час цієї діяльності, виявляти до неї незначний інтерес або, навпаки, брати участь у ній із великим бажанням, адже вважає її цікавою та посильною.

      Тому у цьому напрямку педагогічної діяльності завданнями вчителя є:

♦ скрупульозно вивчати мотиваційну сферу учнів;

♦ розвивати позитивні мотиви, зважати на них під час планування навчальної діяльності;

♦ формувати нові мотиви, що здатні забезпечити підвищення якості навчальної праці.

     Ефективна реалізація цих завдань можлива за умови цільового використання таких прийомів стимулювання емоційно-позитивного впливу на мотиваційну сферу школярів:

• урахування їхніх інтересів і нахилів;

• підтримка успіхів;

• намагання зробити діяльність цікавою;

• схвалення здорового суперництва;

• застосування різноманітних ефективних методів організації пізнавальної діяльності;

• створення умов для вибору оптимальних форм діяльності як в урочний, так і у позаурочний час;

• надання учневі шансу проявитися;

• співпереживальна критика.

       Аналіз психологічних і дидактичних досліджень дав можливість виявити як сприятливі, так і несприятливі передумови для формування в молодших школярів позитивних мотивів учіння.

        Серед сприятливих у більшості дітей переважають:

·        позитивне ставлення до школи,

·        повна довіра вчителеві,

·        готовність сприймати і наслідувати,

·        гостра потреба у нових враженнях,

·        природна допитливість.

        Водночас відомо, що інтерес до навчання у дітей цього віку вкрай нестійкий, більшість із них не докладає вольових зусиль до подолання труднощів. Чимало першокласників тривалий час цікавиться лише зовнішнім боком шкільного життя, їх хвилює насамперед новизна становища; серед них є і такі, які з готовністю беруть участь у наслідувальних діях, але коли потрібно щось робити самостійно, очікують на підтримку вчителя, нервують, тобто працюють на уроці з бажанням тільки тоді, коли впевнені в успіху.

         Тому, зважаючи нате, що мотиваційна сфера є глибоко індивідуальною, у підході до її формування необхідно орієнтуватися не на молодшого школяра взагалі, а на ті різновиди ставлення дітей до навчання, що визначилися в певному класі.

         За психолого-педагогічними спостереженнями у кожному класі можна визначити щонайменше шість груп дітей зі своїм особистим ставленням до навчання. Як правило, майже половина учнів — «гарні виконавці». Вони з готовністю сприймають те, що говорить і показує вчитель. Їхня постійна навчальна настанова — уважно слухати і виконувати всі вказівки, незалежно від змісту діяльності. Ці діти на уроці уважні та старанні, але здебільшого безініціативні. Провідний мотив їхньої навчальної діяльності  опосередкований інтерес: прагнення порадувати батьків, завоювати авторитет серед однокласників, дістати похвалу вчителя. Засвоєння знань тут — лише засіб досягнення мети, що виходить за межі навчальної діяльності.

        Із перших днів навчання виділяються інтелектуальні лідери — діти з ін-телектуальною ініціативою, яскраво вираженим бажанням виявити своє ставлення до всього, що відбувається на уроці, розмірковувати над складною задачею, вправою. Вони уникають підказок, намагаються працювати самостійно, їм необхідно все помацати, перевірити, дослідити. Ці діти особливо жвавішають, коли вчитель запитує про щось незвично; розв'язання, як правило, спадає їм на думку одразу, і вони ледве стримуються, щоб його не вигукнути. Найчастіше вчителі називають 4—5 таких школярів у класі.

       Серед сильних учнів є діти, які інакше виявляють своє ставлення до на-вчальної діяльності. їхня зовнішня активність невелика і розум не такий швидкий, але вони майже весь час перебувають у стані розумового напруження; несподівано для всіх оригінально розв'язують задачі, вигадують вдалі загадки, доречно добирають слова, вміють знайти аналогію до вивченого в життєвих прикладах. Хоч за зовнішнім ставленням до навчальної діяльності вони помітно відрізняються від двох попередніх типів, але за мотивацією їх всіх можна об'єднати в одну групу. Адже найголовніше, що об'єднує цих школярів,— це інтерес до нового, потреба розібратися в ньому, засвоїти. Такі діти не бояться помилитися, їх більше цікавить саме процес навчання, ніж оцінка. Однак, це зовсім не означає, що вплив навчання на розвиток їх особистості теж однаковий.

         Поміж здібних дітей є і такі, які за рівнем розвитку могли б виконувати складні завдання, але не виявляють такого бажання. Їхню інтелектуальну пасивність учителі нерідко фіксують так: «Він (вона) міг би вчитися набагато краще, але не хоче, лінується».

        Серед молодших школярів також виділяється група дітей (приблизно 3-5 учнів у класі), які практично не можуть працювати самостійно. Вони по-різному проявляють себе і на уроці. Одні охоче слухають і жестами, мімікою показують, як «напружено» думають; підводять щоразу руку, але відповісти не можуть через забудькуватість. Такими дітьми керує не пізнавальний мотив, а прагнення бути як усі. Інші ж з цієї категорії школярів засмучуються, зіщулюються, коли розуміють, що робота їм не під силу; сидять дуже непомітно; для них головне, щоб учитель їх не займав, щоб якомога швидше завершився урок.

         У кожному класі є і пустуни, які вже не бояться виказувати негативне ставлення чи байдужість до роботи — навіть до такої, що потребує зовсім незначних розумових зусиль; пошук нових знань їх відверто не цікавить, а погані оцінки надовго не засмучують. Основне, що їх змушує вчитися,— вимога дорослих, а на уроці вони лише «присутні». Причини різняться: або незрілість дитини, або слабка підготовка, або глибока занедбаність. Однак, слід особливо зауважити, що «присутніх» за умови правильного підходу до них можна поступово довести до рівня виконавців.

        Дослідження психологів та досвід учителів свідчать, що на початку свого першого навчального року більшість 6-річних учнів надає перевагу дошкільним видам діяльності; крім того, залежно від рівня дошкільної підготовки в них дуже різниться ставлення до навчання, але протягом періоду адаптації до шкільного життя, несвідоме й нестійке, воно поступово у сприятливих умовах стає доцільним і цілеспрямованим.

      Отже, дбаючи про мотиваційний компонент уроку, учителеві необхідно ставити різну виховну мету щодо різних груп дітей.

      Найбільш значущою для ефективності навчальної пізнавальної діяльності є мотивація, що зумовлена інтелектуальною ініціативою. її сила — у зосередженості, захопленні роботою, у вольових зусиллях дитини, почутті задоволення від розумових операцій. Тому перебудова позиції вчителя у забезпеченні адекватного мотиваційного компонента полягає у створенні передумов для виховання позитивних рис характеру, бажання і вміння навчатися. Для того щоб виховати у маленьких школярів відповідне ставлення до навчання, більшість учителів звертається до почуттів обов'язку дитини «вчитися добре» і прагне зробити процес навчання цікавим, застосовуючи дві найважливіші пружини навчальної мотивації — «хочу» і «необхідно». Уміле, гуманне використання цих засобів є ефективним, але недостатнім, щоб сформувати в усіх молодших школярів стійкі пізнавальні інтереси, бажання самостійно мислити, зосереджено й цілеспрямовано працювати на уроці, тому що для розвитку повноцінної мотивації навчання потрібні середовище, що стимулює, і цілеспрямований вплив через систему педагогічних прийомів.

       Чим далі оновлюється початкова школа, тим очевиднішою у вихованні мотивації навчання є не перспективність опори лише на почуття обов'язку або на оцінку — бал як провідний мотив навчальної діяльності у понад половини маленьких учнів. Це зовсім не універсальні засоби, і надмірне, невміле їх використання зумовлює, як правило, протилежні дії учнів. Тому загальні умови педагогічного стимулювання необхідно поєднувати із застосуванням широкого діапазону методичних прийомів, що «прямо працюють» на мотиваційний компонент уроку.

        Розширити і цілеспрямувати мотиваційні стимули навчання — означає бути обізнаним із рушійною силою учіння школярів. Зрозуміло, що навчання полівмотивоване, тобто учнем керують залежно від ситуації різні мотиви, але серед них є визначальний — пізнавальний інтерес. Ось на нього і необхідно впливати. Щоб цей вплив був дієвим і різнобічним, слід подбати про належну організацію навчальної праці учнів на уроці та вдома і про забезпечення таких умов:

► збагачення змісту навчання особистісно орієнтованим цікавим матеріалом, а мислення — інтелектуальними почуттями;

► утвердження гуманного ставлення до всіх учнів, бачення в дитині особистості;

► задоволення потреб у спілкуванні з вчителями й однокласниками під час навчання;

► формування в кожної дитини адекватної самооцінки власних можливостей;

► схвалення та підтримка прагнення учня до саморозвитку та самовдосконалення;

► використання різноманітних засобів педагогічного сприяння, прогнозування ситуацій;

► виховання відповідального ставлення до навчальної праці.

      Для реалізації кожної з цих умов потрібна довготривала, узгоджена робота вчителя, вихователя і батьків.

—   Перш за все, необхідно відмовитись від спокуси все пояснювати зовнішнім впливом, сподіватися на швидкі зміни в мотивації учіння.

—   Організація навчання (зовнішні умови) лише опосередковано впливає на мотивацію учіння і не може бути негайним наслідком позитивних мотиваційних змін як за умови ізольованого використання одного, навіть дуже ефективного засобу, так і при їх (засобів) обумовленій сукупності.

       Необхідно долати шаблон у педагогічному мисленні — зводити складне до простого. Щодо формування мотивації учіння таке спрощення підштовхує невдумливого вчителя до поспішних висновків. Наприклад, не вивчив учень вірша — ледачий, ніяк не запам'ятає правило — не хоче вчитися, не виконує відразу вказівок вчителя — просто вередує. Намагання швидше «розкласти всіх по поличках» — «гарний» і «поганий» учень — мимоволі обмежує пошуки вчителем найточніших і найгуманніших засобів впливу на дитину. А цього професіонал ніяк не може собі дозволити.

Психолого-педагогічною наукою доведено, що молодший шкільний вік:

• є початком становлення мотивації учіння, від якого багато в чому залежить доля дитини протягом усього шкільного часу;

• має великі резерви формування мотиваційної сфери, які необхідно використовувати, щоб уникнути «мотиваційного вакууму» під час переходу до середньої школи.

    Тому, безумовно, зазначені вище особливості формування мотивації учіння початківців необхідно враховувати кожному вчителеві, якщо він хоче працювати відповідно до нової філософії освіти, що розглядає учня як суб'єкта процесу навчання.